Бучак

Воїну з позивним Бучак 30 років. Він – сержант, пілот зовнішнього керування безпілотника у складі 3-го артилерійського дивізіону бригади «Спартан». У мирному житті Бучак був інженером-механіком, мав власну майстерню з виготовлення промислового обладнання. У перший день повномасштабного вторгнення він уже стояв у черзі до військкомату, аби піти добровольцем. Спочатку потрапив до місцевої тероборони. Попри статус обмежено придатного, домігся повторного проходження медичної комісії та був мобілізований до черкаської частини Нацгвардії. Але й на тому не зупинився – наполегливо писав рапорти, щоб потрапити до «Гвардії наступу». Так Бучак опинився в штурмовій роті, а згодом – у 3-му артилерійському дивізіоні. Починав як механік, але ще зі школи мав досвід авіамоделювання, тож швидко опанував керування безпілотниками. Навчання проходив у Дніпрі, зокрема, на БпЛА «Лелека». За два роки воїн разом із бригадою пройшов чимало гарячих напрямків: Харківський, Запорізький, а нині воює поблизу Покровська. Найскладнішими називає бої за Роботине. Каже, це було пекло на землі. Там він втратив побратимів, отримав кілька контузій і «кілька нових днів народження» – дивом залишився живим.

«Ми зриваємо ворожі штурми, допомагаємо піхоті вижити й наступати. Чому ми тут? А хто, як не ми», – каже гвардієць.

Він зізнається, що війна назавжди змінила його. Після втрат і болю зрозумів, скільки коштує життя. І тепер вже ніколи не буде «як раніше». У рідних Черкасах на нього чекає мама. Вона відмовляла єдиного сина йти на фронт, але Бучак залишився непохитним. Вирішальним моментом стала загибель друзів. Після цього він зрозумів: мусить бути там, аби рятувати життя. І, не дивлячись, що воїн уже має бойові нагороди, найбільшою для нього відзнакою, каже, стане перемога й повернення додому.