Студент
Нацгвардієць на позивний Студент — зовнішній пілот (оператор) безпілотних літальних апаратів зенітного ракетно-артилерійського дивізіону бригади «Спартан».
Він прийшов до лав Національної гвардії України свідомо. У 2023 році дізнався про набір до «Гвардії наступу» і вирішив долучитися, адже бажання захищати країну виникло ще на початку повномасштабної війни. Тоді він був студентом одного з харківських вишів.
Водночас у «Спартані» вже служив його друг, який і запропонував приєднатися до бригади. Тож хлопець взяв академвідпустку й став до строю. Від побратимів отримав позивний Студент.
Спершу гвардієць пройшов навчання на стрільця переносного зенітно-ракетного комплексу й понад рік виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.
Згодом з’явилася нова можливість – стати пілотом БпЛА.
«У бригаді розповіли, що йде набір і потрібна молодь, яка вміє й хоче працювати з новими технологіями. Мені стало цікаво – я зрозумів, що й тут можна навчатися та зростати», – згадує він.
Злагодження стартувало в липні 2024 року. Але теорія для пілота БпЛА – лише перший крок, справжня майстерність приходить із практикою.
«Війна не стоїть на місці. Щодня з’являється щось нове, і ти маєш креативити на ходу, в умовах фронту», – ділиться Студент.
Він керує FPV-дронами, які вражають повітряні цілі. У березні 2025-го Студенту вдалося збити маневрений російський дрон ZALA Z-16 – надзвичайно легкий і рухливий. Ціль складна: влучити в неї нелегко, адже дрон «бачить» у повітрі і швидко змінює напрям.
Сьогодні підрозділ, де служить Студент, навчається керувати дронами літакового типу. Це необхідно, бо російські БпЛА літають усе вище, а FPV-дрон, хоч і напрочуд маневрений, має обмежений час у небі. Натомість літаковий БпЛА тримається в повітрі довше, може підніматися вище й швидше наздоганяє ціль.
«Моя робота цікава. Я сиджу за 30 км від цілі – і знаю, що можу її уразити», – говорить гвардієць.
Проте війна — це не лише технології. Це й втрати, біль, випробування.
«Особливо запам’яталося, як ми якось добиралися до позицій під щільним мінометним вогнем. Усі дійшли. Але це було надто», – згадує 23-річний воїн.
Попри все, він залишається людиною з мріями.
«У душі я – цивільний. Але зараз треба воювати, щоб захистити своїх. Після перемоги – створю свою сім’ю, матиму дітей».
А поки що душу гріє думка про рідний дім на Харківщині, підтримка батьків і коханої дівчини. Саме вони – його опора й відповідь на запитання, заради чого він щодня ризикує життям.