БригадаСпартан

Воїну з позивним Бучак 30 років. Він – сержант, пілот зовнішнього керування безпілотника у складі 3-го артилерійського дивізіону бригади «Спартан». У мирному житті Бучак був інженером-механіком, мав власну майстерню з виготовлення промислового обладнання. У перший день повномасштабного вторгнення він уже стояв у черзі до військкомату, аби піти добровольцем. Спочатку потрапив до місцевої тероборони. Попри статус обмежено придатного, домігся повторного проходження медичної комісії та був мобілізований до черкаської частини Нацгвардії. Але й на тому не зупинився – наполегливо писав рапорти, щоб потрапити до «Гвардії наступу». Так Бучак опинився в штурмовій роті, а згодом – у 3-му артилерійському дивізіоні. Починав як механік, але ще зі школи мав досвід авіамоделювання, тож швидко опанував керування безпілотниками. Навчання проходив у Дніпрі, зокрема, на БпЛА «Лелека». За два роки воїн разом із бригадою пройшов чимало гарячих напрямків: Харківський, Запорізький, а нині воює поблизу Покровська. Найскладнішими називає бої за Роботине. Каже, це було пекло на землі. Там він втратив побратимів, отримав кілька контузій і «кілька нових днів народження» – дивом залишився живим. «Ми зриваємо ворожі штурми, допомагаємо піхоті вижити й наступати. Чому ми тут? А хто, як не ми», – каже гвардієць. Він зізнається, що війна назавжди змінила його. Після втрат і болю зрозумів, скільки коштує життя. І тепер вже ніколи не буде «як раніше». У рідних Черкасах на нього чекає мама. Вона відмовляла єдиного сина йти на фронт, але Бучак залишився непохитним. Вирішальним моментом стала загибель друзів. Після цього він зрозумів: мусить бути там, аби рятувати життя. І, не дивлячись, що воїн уже має бойові нагороди, найбільшою для нього відзнакою, каже, стане перемога й повернення додому.

Нацгвардієць на позивний Студент — зовнішній пілот (оператор) безпілотних літальних апаратів зенітного ракетно-артилерійського дивізіону бригади «Спартан». Він прийшов до лав Національної гвардії України свідомо. У 2023 році дізнався про набір до «Гвардії наступу» і вирішив долучитися, адже бажання захищати країну виникло ще на початку повномасштабної війни. Тоді він був студентом одного з харківських вишів. Водночас у «Спартані» вже служив його друг, який і запропонував приєднатися до бригади. Тож хлопець взяв академвідпустку й став до строю. Від побратимів отримав позивний Студент. Спершу гвардієць пройшов навчання на стрільця переносного зенітно-ракетного комплексу й понад рік виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Згодом з’явилася нова можливість – стати пілотом БпЛА. «У бригаді розповіли, що йде набір і потрібна молодь, яка вміє й хоче працювати з новими технологіями. Мені стало цікаво – я зрозумів, що й тут можна навчатися та зростати», – згадує він. Злагодження стартувало в липні 2024 року. Але теорія для пілота БпЛА – лише перший крок, справжня майстерність приходить із практикою. «Війна не стоїть на місці. Щодня з’являється щось нове, і ти маєш креативити на ходу, в умовах фронту», – ділиться Студент. Він керує FPV-дронами, які вражають повітряні цілі. У березні 2025-го Студенту вдалося збити маневрений російський дрон ZALA Z-16 – надзвичайно легкий і рухливий. Ціль складна: влучити в неї нелегко, адже дрон «бачить» у повітрі і швидко змінює напрям. Сьогодні підрозділ, де служить Студент, навчається керувати дронами літакового типу. Це необхідно, бо російські БпЛА літають усе вище, а FPV-дрон, хоч і напрочуд маневрений, має обмежений час у небі. Натомість літаковий БпЛА тримається в повітрі довше, може підніматися вище й швидше наздоганяє ціль. «Моя робота цікава. Я сиджу за 30 км від цілі – і знаю, що можу її уразити», – говорить гвардієць. Проте війна — це не лише технології. Це й втрати, біль, випробування. «Особливо запам’яталося, як ми якось добиралися до позицій під щільним мінометним вогнем. Усі дійшли. Але це було надто», – згадує 23-річний воїн. Попри все, він залишається людиною з мріями. «У душі я – цивільний. Але зараз треба воювати, щоб захистити своїх. Після перемоги – створю свою сім’ю, матиму дітей». А поки що душу гріє думка про рідний дім на Харківщині, підтримка батьків і коханої дівчини. Саме вони – його опора й відповідь на запитання, заради чого він щодня ризикує життям.

Никита “Лютий” - старший лейтенант медичної роти 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан» імені полковника Петра Болбочана. Людина, яка на початку вторгнення служила в Київському ТРО, а тепер кожен день рятує бійців на стабілізаційному пункті неподалік Покровську. До початку повномасштабного вторгнення “Лютий” працював лікарем-анестезіологом в Києві. За місяць він вже доєднався до війська. Початок служби “В 2022 році мені хотілося бути чимось корисним і використовувати свої навички на благо країни, щоб допомагати хлопцям. Моя лікарня одна з перших приймала поранених. Якраз тоді у всіх на вустах були Ірпінь, Буча. Я це все побачив. По-перше, від злості на агресора просто розпирало. По-друге, дійсно хотілося свій внесок зробити. Я розумів, що скоріше за все в армії я зможу допомогти трохи більше, ніж в лікарні в Києві”, - розповідає про початок свого шляху медик. За його словами, першим його місцем служби був київський підрозділ ТРО. “Я трохи побігав з ними в пол. Потім мені знайомий запропонував піти в 27-му бригаду. З ними трохи повоював і під Києвом, і на Донбасі. Якщо знаєте, батальйону ім. генерала Кульчицького, то були разом з ними на ротації. Пізніше почув про створення медичної роти. Вона тоді ще була в Східному ТРК. Пробував всі можливості, щоб туди перевестися. Адже мене поставили на посаду в штабі батальйону і завалили бумажками. Це явно було не те, чого я очікував”, - зазначив “Лютий”. До бригади “Спартан” хлопця перевели вже у 2023 році. Робота на стабпункті “Лютий” зазначає, що зміни на стабпункті досить довгі. “Це може бути тиждень, 15 днів, 16 днів, в залежності від навантаження. Зараз в нас зведений стабілізаційний пункт з іншими бригадами, але основну роль виконує саме наша бригада. Саме наші спеціалісти здебільшого займаються важкими пораненими. Це і транспортування, яке здійснюють наші анестезіологи, в тому числі я. Чергування розпочинається наступним чином: приїхав, мені передали зміну, я передивився апаратуру, запитав по препаратам, по залишкам, щоб розуміти, на що можна, скажімо так, розраховувати протягом доби, протягом чергування, а що потрібно дозамовляти. Далі чекаємо поранених. Щодо поранених, то нас можуть попереджати, що везуть, наприклад, важких чи середніх, ну і кількість відповідно, або можуть не попереджати, напряму на броні приїхати. Тож ми швиденько оглядаємо. Далі або роздягаємо, або зрізаємо одяг, дивлячись від стану, переносимо або на операційний стіл, або на столи, де займаються легкими пораненнями. Потім або оперуємо, або так перевязуємо, або якщо є якісь переломи, то фіксуємо, знеболюємо та робимо все, що треба. Ну і так, власне, проходить цей день”, - зізнається Никита. За його словами, основна робота відбувається ввечері або вночі. Це пов’язано з годинами, які краще підходять для евакуації. Додаткове навчання “Лютий” розповідає, що медики постійно отримують нові знання та покращують свої навички. “Єдине що, ми самі знаходимо курси для себе, відпрошуємося у відрядження. Я, наприклад, нещодавно їздив в Київ, приходив курси по бронхоскопії. Я вважаю, що такі курси, це круто. Плюс зараз хірургів і анестезіологів цим літом будуть відправляти почергово на курси по спеціалізованому наданню допомоги травмованим. Є така американська система, ITLS (International Trauma Life Support))називається. Це розширені навички надання допомоги. Це круто. Нам будуть викладати закордонні спеціалісти. В принципі, в такому навчанні я бачу сенс. Тому що книжки читати – це добре, а відпрацьовувати це за правилами протоколу – це вже інше”, - підкреслює медик. Система ITLS призначена для навчання медичних працівників, співробітників служб екстреної допомоги та інших фахівців знанням та навичкам для надання допомоги при травмах на догоспітальному етапі. ITLS є визнаною у всьому світі сертифікацією, яка допомагає медичним працівникам швидко оцінювати та лікувати травмованих пацієнтів. Найважче на чергуваннях “Лютий” зізнається, що найважчим під час чергувань буває, коли одночасно привозять кілька важких поранених військових. “Одночасно поступає від двох і більше важких, тоді доводиться дуже добре сортувати. Разом з колегами-хірургами над цим працюємо. Я, як лікар, до війни і крові, і кишок побачив. Моя психіка трохи підготовлена була до такого. Плюс вже четвертий рік йде, то робимо свою справу. Якщо морально ви питаєте, то мені не дуже приємно, коли я бачу молодих хлопців 18-19 років з інвалідизуючими травмами. Я розумію, як це відбувається в подальшому. Я знаю все, що роблять на наступних етапах евакуації в лікарні, в госпіталях. Я розумію, що його боротьба по факту тільки починається”, - підкреслює лікар. В цілому ж медики б’ються за життя військових до останнього. “Лютий” привів приклад важкопораненого військового, який мав одночасну кровотечу з артерії та вени. “Переклали, запустили серце і почали працювати. Там була вузлова кровотеча в районі паху. Ми його реанімували. Він неврологічно більш-менш був адекватний. Є шанс, що він не буде у вегетативному стані, якщо прокинеться. Плюс я йому особисто перелив 5,5 літрів тільки крові і ще 3-3,5 літрів звичайних розчинів. Зараз він в лікарні в місті. Важкий, але стабільний”, - зазначив військовий. Частина успіху в лікуванні поранених залежить від надання першої допомоги, зокрема, в тому як людина наклала собі турнікет. “Я зустрічав багато випадків, наприклад, коли поранення, наприклад, руки чи ноги. Людина, як її вчать, максимально високо накладає турнікет, і потім ніхто, навіть він сам не передивляється поранення. І там бували випадки, 96 годин, тиждень був з турнікетом. І, власне, кінцівку відрізали тільки тому, що хтось, вибачте, затупив”, - підкреслив медик. Моральний відпочинок “Лютий” згадав й про способи, завдяки яким він відволікається від роботи на стабпункті та морально відпочиває. “Якщо поранених нема, то намагаємося переключитися. Хтось літературу читає, в тому числі по своїй спеціальності, хтось щось дивиться у смартфоні. Займаємось якимись такими буденними справами. Ми з хлопцями спортзал організували, щоб трошки відволікатися від морального тиску. Тиснем на себе фізично”, - зазначив “Лютий”.

Позивний “Швидка”: Коли привозять пораненого, все інше відходить на другий план. Юлія “Швидка” - сержант медичної роти 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан» імені полковника Петра Болбочана Національної гвардії України - майже два роки тому долучилася до війська. Зараз “Швидка” працює асистентом анастезіолога та допомагає рятувати поранених українських військових. В березні 2025 року дівчина отримала президентську нагороду - медаль “За врятоване життя”. Ще до приходу у військо Юлія присвятила себе медицині. Її позивний - це нагадування про те, що жінка десять років працювала фельдшером швидкої допомоги. В липні 2023 року “Швидка” прийняла рішення доєднатися до Сил оборони. “Я хотіла піти служити раніше, як тільки почалася війна. Я була фельдшером швидкої допомоги в Києві і навчалася в медуніверситеті. Я знаю, що якби я пішла раніше, то я вже потім його б не закінчила. Закінчила медуніверситет в червні 23-го і в липні 23-го прийшла на службу. Що стало головною мотивацією для Вас піти на службу? Війна в країні моїй”, - розповіла свій шлях Юлія. Зараз “Швидка” працює на стабілізаційному пункті. Зокрема, надає пораненим невідкладну допомогу. Мова йде про шокові та реабілітаційні засоби. Свій звичайний день в зоні бойових дій медик описує наступним чином: “Чергування 24 на 7. Поранені пацієнти. Є рутина - сніданок, обід, вечеря, гігієнічні процедури. Але коли привозять поранених - все інше відходить на задній план”. Юлія зазначає, що найважче в її роботі - це бачити, коли реанімаційні заходи вже не можуть допомогти пацієнту, коли людина помирає, або коли привозять вже мертвого військового. “Швидка” пригадала один з найскладніших моментів у своїй службі. “Ми були на Запорізькому напрямку. В нас була безуспішна реанімація. І в цього пацієнта був брат-близнюк, який все бачив, як це все відбувалося. Це було з психологічної точки зору тяжко. А в роботі все те саме”, - підкреслила “Швидка”. В цілому, чи виживе поранений військовий залежить від багатьох факторів. За словами медика, на результат впливають не лише дії медиків, а й купа зовнішніх факторів - від наявності турнікета та його правильного використання до вчасної евакуації. “Є пацієнти, які могли б там вижити, але їх не можуть вивезти по кілька днів, адже провести евакуацію неможливо через бойові дії. Також залежить від медика, який там біля пацієнта. Від нього самого. Військові самі можуть попускати турнікети і помирати від цього. Можуть самі накладати і втрачати кінці, якщо наклали там, де він не потрібен. Від кваліфікації лікарів на стабілізаційному пункті теж залежить багато”, - зазначає “Швидка”. За її словами в бригаді “Спартан” приділяють увагу підвищенню кваліфікації медиків. “Особисто мене відправляли на навчання. Я була в США, у Флориді, а також в Норвегії. В Флориді це було навчання з анестезіології. Ми бачили як працюють колеги. В Норвегії навчання по крові, тому що ми займаємося гемотрансфузіями. Це переливання крові. Цікаво, підвищує навички і взагалі цікавий досвід. Це не лише я їздила. Багато з наших медиків навчалися в різних країнах”, - розповіла Юлія. Щодо отримання медалі “За врятоване життя” “Швидка” розповіла, що це не за конкретний випадок, а за сумарну роботу. “В нас було багато успішних реанімацій”, - підкреслила медик.

Позивний “Чорний”: Ми контролюємо стан пацієнтів до самого стабілізаційного пункту. Дмитро “Чорний” - санітар відділення збору та евакуації пораненого бригади “Спартан”. Його головне завдання - доставити пораненого військового живим до стабілізаційного пункту, де чекають лікарі. В 2021 році відразу після навчання на фельдшера Дмитро потрапив на строкову службу. Вже після початку повномасштабного вторгнення “Чорний” підписав контракт з бригадою оперативного призначення «Спартан» імені полковника Петра Болбочана і потрапив в медичний пункт на посаду санітара. Головне завдання “Чорного” - евакуація поранених. “Раніше, коли обстановка дозволяла, ми їздили на самі позиції забирати поранених. Зараз тактичні умови вже не дозволяють доїзджати до позицій. Тож доводеться працювати з точки передачі поранених. Після чого, ми веземо людей на стабілізаційні пункт. Ще під час евакуації надаємо кваліфіковану медичну допомогу”, - зазначає Дмитро. За його словами. зараз в основному евакуація поранених відбувається вночі. “Вдень намагаємося відпочивати, вночі працюємо”, - підкреслив “Лютий”. Найбільше, за час служби, Дмитру запам’ятався його перший бойовий вихід та його перший поранений, якого він евакуював. “Це був поранений з суміжного підрозділу, з “Кракена” (підрозділ ГУР МО). В нього було поранення в шию середньої тяжкості. Ми його успішно довезли, живого, стабільного”, - згадує Дмитро. Також медик згадує евакуацію свого побратима під час звільнення частини Харківської області восени 2022 року. “Це було в районі села Прудянка. Там був поранений мій побратим, з яким ми разом прийшли на строкову службу. В нього було важке поранення - пошкодження артерії ноги, відкритий перелом. Спрацювали добре. Хлопець залишився живим. Ми ще з ним бачилися не один раз”, - зазначає Дмитро. За словами медика, успішна евакуація залежить від кількох факторів. Наприклад, це знання та вміння санітарів, які займаються евакуацією, їх стресостійкості. “Не варто панікувати. Буває, що забираємо одночасно не одного пораненого. Потрібно кваліфіковано оцінити ситуацію та працювати. Ми контролюємо стан пацієнтів до самого стабілізаційного пункту”, - розповів Дмитро. “Лютий” підкреслює, що навіть, незважаючи на те, що під час війни він багато чого бачив, звик до труднощів, однак, найважчим в його роботі залишається - це бачити полеглих побратимів. Саме побратими та родина, їх підтримка, дозволяють солдату тримати свій психологічний стан в тонусі. “Один одного підтримуємо. Також намагаємося займатися спортом, відволікатися”, - зазначив “Чорний”.

Головний сержант взводу – командир гармати 3-го артилерійського дивізіону з позивним “Бан” на момент повномасштабного вторгнення був на посаді кулеметника у званні старшого солдата. Перші дні повномасштабного вторгнення Бан згадує: “24 лютого 2022 року в казармі нас підняли по тривозі. У вікнах було видно спалахи від прильотів, було чутно вибухи, вдалині – стрілянину. Усвідомлення того, що почалася повномасштабна війна, прийшло тільки тоді, коли ми почали виставляти гармати. Ми відбивали наступ росіян на Харків, у перші дні працювали по колонах ворожої техніки. Відчуття були різні: від страху до тривоги за близьких, з якими тоді не було зв’язку. Але звик я дуже швидко. Для мене війна дуже змінилася, стала складнішою. Зараз, із появою дронів, потрібно приділяти більше уваги підготовці до заїздів на позиції та маскуванню. Пишаюся службою у «Спартані», адже з цією бригадою я пройшов бої від самого початку повномасштабного вторгнення, тут – мої побратими. І всі ми, звісно, мріємо про нашу перемогу та можливість повернутися до рідних, тому щодня робимо все можливе, щоб це стало реальністю.”

25-річний воїн на позивний Гера – командир відділення зенітних безпілотних авіаційних комплексів у складі зенітного ракетно-артилерійського дивізіону бригади «Спартан». Його шлях у війську розпочався ще до повномасштабного вторгнення – у 2021 році він пішов на строкову службу до Національної гвардії України. А вже під час повномасштабної війни підписав контракт. Гера служив стрільцем-зенітником переносного зенітно-ракетного комплексу. Спочатку обороняв Харків, потім – Бахмут, далі воював на Харківському та Запорізькому напрямках. Найбільше воїну запам’яталися пекельні вуличні бої за Бахмут. Було надзвичайно складно. Але найважче на війні – втрачати побратимів. «Не кожен таке витримає», – говорить Гера. У 2024 році нацгвардієць вирішив змінити напрям служби – зацікавився безпілотними системами. Пройшов навчання, а під час бойової роботи набув досвіду та опанував нову справу. Тепер молодший сержант Гера – командир екіпажу, що «полює» на ворожі дрони. «Наш екіпаж FPV-дронів-перехоплювачів «СОКІЛ» вперше збив ворожий БпЛА «Орлан-10» наприкінці грудня 2024 року на Запорізькому напрямку. Такий собі новорічний «подарунок» для окупантів, — згадує воїн. — Російський безпілотник вів розвідку наших артилерійських позицій і місць скупчення військ. Його вартість – близько 100 тисяч доларів». Звісно, це був результат довгих місяців навчання, роботи над помилками, обміну досвідом з побратимами та злагодженої взаємодії всієї батареї. «У січні 2025-го окупант знову отримав від нас «подарунок» – цього разу були знищені одразу два ворожі розвідувальні дрони Supercam S350, кожен вартістю понад 200 тисяч доларів», – розповідає про бойову роботу командир відділення зенітних БпАК. У лютому 2025 року його бригада перемістилась на Покровський напрямок. Тут умови інші, тому пілотам БПЛА довелося адаптуватись. Були й технічні труднощі, але вони швидко їх подолали й продовжували виконувати бойові завдання. «Так що робота цікава і непроста, але це точно моя стихія!», – зізнається Гера. Сил боротися далі йому додає родина: дружина та донечка, якій лише три місяці. Вони, як і батьки, – опора воїна, ті крила, які тримають висоту. Гвардієць родом із одного з міст, яке нині окуповане. Там він народився й виріс, там лишилося його минуле – ціле життя. Тому Гера впевнений: свій дім потрібно повертати. На війні він подорослішав і змужнів. «Пішов у військо дитиною – став чоловіком», – усміхаючись говорить гвардієць. Навчився тримати емоції під контролем. Бойовий шлях у реаліях війни загартував і душу, і тіло. Бути командиром воїну неважко, він уміє здобувати довіру і впевнений: «Потрібно бути простішим – і тебе зрозуміють». Втім, і у Гери бували моменти, коли опускалися руки. Але він їх підіймає, бо знає: «Тільки своїми руками можна повернути дім і вигнати ворога з нашої землі».

“Пумба” — пілот FPV, який починав свій шлях у бригаді в піхоті. Початок служби Пумба на початку повномасштабного вторгнення опинився в окупації на території Куп’янського району Харківської області, де провів сім місяців. Після того, як українські війська звільнили територію від росіян, Пумба приїхав до Харкова, щоб мобілізуватися. Спочатку він служив у піхоті, але тактика війни змінювалася. Наш герой бачив розвиток безпілотних систем і захотів працювати з дронами. За словами Пумби, командування підтримало його ініціативу, і після навчання він став оператором дронів. Спочатку працював на “мавіках”, а згодом перейшов на FPV. Навчання Пумба зазначає, що люди, які хочуть стати пілотами FPV, можуть розпочати навчання самостійно. Для тренування добре підходять симулятори. Для українців доступні кілька варіантів: Liftoff, VelociDrone, Uncrashed, а також спеціалізовані українські розробки, такі як UFDS (Ukrainian Fight Drone Simulator), які моделюють реальні бойові умови, РЕБ та навігацію. “Під час навчання найголовніше — зрозуміти принцип управління стіком, і згодом керування стає кращим”, — підкреслив Пумба. За його словами, місяця навчання достатньо, щоб почати працювати з FPV. Але є велика різниця між навчанням на полігоні та роботою на позиціях. Бойова робота Основна робота пілота FPV — ліквідація російських військових та ворожої техніки. За словами Пумби, у вдалий період за чотири дні екіпаж може ліквідувати до 40 росіян. Але на цьому робота пілотів не закінчується. Не менш важливим завданням є допомога нашій піхоті — доставка води, їжі та боєкомплекту на позиції. У дронщиків бувають і більш нестандартні завдання. Наприклад, супровід росіян, які хочуть здатися в полон. Такі випадки теж трапляються. Пумба зазначає, що далеко не кожен може стати успішним пілотом FPV. “Ми всі різні. Є люди, які морально не готові виконувати завдання пілота FPV. На якість впливає й мотивація. Хлопці, які приходили у 2022 та 2023 роках, мали набагато більшу мотивацію, ніж більшість тих, кого мобілізували зараз. Що стосується росіян — не ми до них прийшли зі зброєю, а вони до нас. Тож якогось жалю в мене до них немає”, — підкреслив Пумба. Про розпіарений російський підрозділ “Рубікон”, з яким бригада “Спартан” перетиналася на Покровському напрямку, Пумба розповів, що їм можна успішно протистояти, але для цього потрібні люди. “Наразі нам не вистачає мотивованих пілотів. У них дуже багато екіпажів і майже необмежений ресурс. Ми працюємо не менш професійно, інколи навіть краще, але відчувається брак ресурсів. Передусім — людей, які готові виконувати бойову роботу”, — розповів Пумба. Моральний відпочинок Пумба розповідає, що підтримувати свій психологічний стан на війні йому допомагає спілкування з побратимами. “Найкраще для мене — це спілкування. Поговорити про те, як пройшла зміна, що побачив. Для мене важливо спілкуватися з побратимом, який так само, як і я, виходив на позиції й багато чого знає з власного досвіду”, — підкреслив Пумба.

Нацгвардієць з позивним «Льова» - командир взводу протитанкових ракет 1-го батальйону оперативного призначення бригади «Спартан» на початок повномасштабного вторгнення був строковиком, кулеметником у званні старшого солдата. 24 лютого 2022 року він згадує так: “Того дня ми швидко екіпірувалися, отримали боєкомплект, підготували бронемашини й висунулися на кільцеву дорогу «зустрічати» ворога. Працювали зібрано: командири ставили чіткі завдання, і ми їх виконували. Спільно з 92-ю ОШБр знищували колони противника, які рухалися на Харків. Потім відбили школу в місті, яку зайняв ворог, а після цього вирушили в бік Дергачів. Бригада відіграла важливу роль в обороні Харкова – ми чинили гідний опір ворогові.” “Я прийшов до бригади у 18 років хлопчиною, і вона багато дала мені для розвитку й зростання. Разом зі «Спартаном» я пройшов усі найгарячіші відтинки фронту й зараз у складі роти вогневої підтримки знищую ворога на Покровському напрямку. Ми показуємо хороші результати, хоча воювати стало важче, адже ворог також розвивається й активно застосовує БпЛА. Як у 2022 році, так і зараз ми розуміємо, що маємо захищати свою країну, щоб вона залишалася вільною, щоб ворог не прийшов у наші домівки. Моя мрія – щоб усі мої побратими повернулися додому неушкодженими, мали змогу відбудовувати країну, удосконалювати нашу армію та робити її ще сильнішою”, - зазначив Льова.

Старший сержант на позивний Крузак не планував пов’язувати життя з армією. Проте вісім місяців строкової служби змінили все – у 2019 році він підписав контракт із Національною гвардією України. На початку повномасштабного вторгнення служив у частині НГУ в Черкасах. Але, як каже сам воїн, «набридло сидіти», тож почав писати рапорти. Так і потрапив на фронт, де пройшов шлях від стрільця до командира відділення. Сьогодні Крузак – авіаційний технік взводу ударних безпілотних комплексів спеціального призначення. Влітку 2023-го виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку – брав участь у контрнаступі біля Роботиного. Саме там почав працювати з безпілотниками. Роботи було багато, екіпажів бракувало. Це був один із найскладніших напрямків на той час. Згодом Крузак воював на Харківщині, зараз – під Покровськом. Тут окупанти активно застосовують керовані авіабомби. Поряд із його екіпажем під час бойової роботи також було кілька прильотів, але, на щастя, обійшлося. «Найскладніше – коли противник заважає робити свою роботу: виявляти ворожі БПЛА та знищувати їх. Це вже війна дронів. Саме вони завдають найбільших втрат і перерізають логістику», – розповідає Крузак. Наразі його підрозділ працює над розширенням складу екіпажів і створенням FPV-груп та команд для роботи з важкими ударними дронами типу «бомберів». Встиг повоювати й старший брат Крузака – після поранення на Покровському напрямку він пів року лікувався у шпиталі. А вдома на синів чекає мама. Дуже хвилюється. Тому Крузак, щойно має змогу, телефонує їй. «Я не збирався служити. Хотів жити як усі: рости, розвиватися, подорожувати. Але війна змінила цінності, – ділиться воїн. – Найдорожче – це люди поруч, ті, хто підставить плече. Їх найважче втрачати». Нацгвардієць зізнається: за час війни переосмислив багато стосунків. Деякі колишні друзі нині за кордоном і живуть своїм життям. Це боляче. «Усім, хто в тилу, хочу сказати: необхідно зібратися і думати не лише про власні потреби, а й про перемогу. Нам потрібні мотивовані, навчені люди. Лише тоді зможемо вигнати ворога з української землі», – переконаний Крузак. Його війна – як і в багатьох мужніх, небагатослівних нацгвардійців, які не шукають слави, – триває. Щодня. Щохвилини.

Данило «Кобра» прийшов до війська у 2020 році — на строкову службу в бригаду «Спартан». Коли 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення, до завершення його служби залишалося півтора місяці. Із перших днів війни 19-річний нацгвардієць боронив Харків у складі Східного територіального управління НГУ, далі — тримав оборону аеропорту. Після підписання контракту потрапив у роту розвідки спеціального призначення. Починав як навідник-оператор, але з побратимом швидко опанував американський автоматичний гранатомет МК-19 і став гранатометником. Згодом — бойовим медиком: після десятків евакуацій під вогнем. Тепер Данило — санітарний інструктор розвідроти. Має неоціненний бойовий досвід і передає його іншим: навчає побратимів надавати допомогу, евакуювати поранених, діяти під обстрілами. Він вивозить поранених із «нуля» на бронетехніці, супроводжує до стабілізаційних пунктів, слідкує за санітарними умовами в підрозділі, рятує життя у найтяжчих обставинах. Хоча в мирному житті медиком не був, війна змінила його шлях. Він зрозумів: найважливіше — зберегти життя. Данило згадує евакуації під Бахмутом: поранених вивозили відкритими прострілюваними дорогами. Одного разу несли «трьохсотого» у покривалі — під вогнем, на очах у ворога. Іншим разом, коли забирали «двохсотих», Данило побачив, що один боєць дихає! Він був живий — із травматичною ампутацією руки. Медик надав пораненому допомогу і врятував йому життя. Під час контрнаступу 2023 року під Роботиним Данило з побратимами врятував одразу вісьмох. Бували моменти, коли їхню техніку підбивало, але у «Кобри» не було вибору – він біг кілометри під вогнем, щоб дістатися до побратимів. Виносив з-під завалів, вів евакуацію через мінне поле. Його вітчим, боєць 57-ї бригади, загинув під Бахмутом. Данило саме в ті дні прибув туди. Каже: «Це була моя місія. Тепер я йшов у бій за двох». «Кобра» не боїться штурмів — ходив у них не раз: під Бахмутом, під час контрнаступу, на найскладніших напрямках. Працював з МК-19, навчав інших, йшов на позиції навідником і командиром. Каже: «Найважливіше — з ким ти йдеш у бій. Якщо поряд надійні люди — навіть найважча задача не здається страшною». У нього —більше десяти контузій, більшість лікував на позиціях. Не хотів полишати своїх. Старший інструктор розповідає: йому доводилося надавати допомогу й полоненим росіянам. «Перев’язую, стежу, щоб рани не загнивали. Для себе сприймаю це як досвід і підготовку обмінного фонду», — каже молодший сержант. Він прагне розвитку навіть на війні. Досвід, здобутий поруч із військовими медиками на стабпунктах, де за день проходило до півсотні поранених, вважає безцінним. У 19 років отримав повістку — і з того часу в НГУ. Тепер йому 23. Пройшов крізь штурми й евакуації, втратив побратимів і врятував десятки життів. Вдома Данила чекають мама й дівчина. А він продовжує рятувати, вчити, підтримувати. Після перемоги мріє продовжити службу і передавати свій досвід. Бо війна навчила його головному: життя — це не лише дихання. Життя — це дія. І навіть під обстрілами, серед болю, він робить усе, щоб ще одне серце не зупинилося.

Юрію з позивним Хотабич — 29 років. Він родом із Кривого Рогу, де й зустрів повномасштабне вторгнення. За понад чотири роки служби він виконував різні бойові завдання: був у складі мобільної вогневої групи, яка полювала на «шахеди» та ракети, згодом воював у піхоті, а зараз опановує роботу з БПЛА. До бригади «Спартан» Хотабич перевівся у вересні 2025 року. Саме тут він став піхотинцем. Як вистояти піхотинцю Хотабич пройшов через різні бойові завдання й добре знає, що допомагає піхотинцю вистояти на війні. Про довіру між побратимами, силу піхоти та речі, які рятують життя на передовій, він розповідає з власного досвіду. «По-перше, піхотинець має бути морально стійким. Я виходив на позиції як старший групи, тому знаю, що від стійкості кожного бійця залежить життя всієї групи. На бойовому виході немає місця паніці чи ступору — працюємо виважено, підтримуємо один одного», — зазначив Юрій. Він підкреслює, що для піхотинців важливо підставляти, як кажуть, побратимське плече, адже в окопі ви — родина і маєте допомагати одне одному. «Важлива й фізична витривалість. Коли ми виходимо на позицію, то несемо на собі в середньому 18 кілограмів: бронежилет, шолом, зброю, рюкзак із боєкомплектом, провізією та запасними речами. З усім цим треба пройти кілька кілометрів, подекуди пробігти, інколи — залягти й перечекати. Навіть кілька днів», — розповідає Хотабич. У сучасній війні піхоті було б неймовірно складно без підтримки операторів дронів. «Пташки» супроводжують нас, дивляться наперед, щоб виявити можливу ворожу засідку та попередити про неї, а також першими завдають ударів по противнику. Зараз наші дрони знищують російську піхоту ще за кілометр від наших позицій. І, звісно, є логістика: скидають провізію і “подаруночки” на замовлення — павербанки, солодощі, ліки, цигарки», — підкреслює воїн. Про мотивацію Хотабич згадує, що у 2022–2023 роках була «заруба», коли ти йдеш «на мужика», а зараз — війна технологій. «Але ми теж не дурні й уміємо воювати. Тому ми повернулися із завдання, а от ворогу щастить менше. Був у нас один росіянин, який підписав контракт 7 лютого, а 19-го завдяки нашій роботі став “двохсотим”», — згадує Юрій. Розповів Хотабич і про маленькі радощі, які допомагають воїнам відновлюватися не лише фізично, а й психологічно. Піхотинець згадав, що після одного з виходів найбільше хотілося «Фанти» та «Снікерса». «Тому щойно лікарі нас оглянули і дали добро — ми пішли до магазину по солодощі. У суспільстві існує стереотип, що піхота — це шлях в один кінець. Це не так. Якщо йти на завдання з такою думкою, нічого доброго не вийде. Ким би ти не був — піхотинцем, оператором БПЛА чи мінометником — налаштовуйся на роботу і думай про тих, заради кого повернешся. Я завжди знаю, що маю повернутися до дружини, донечок і батьків. Це і є головна мотивація», — підкреслив воїн.

Офіцер оперативного планування штабу 3-го батальйону оперативного призначення з позивним “Археолог” зустрів ранок 24 лютого 2022 року як цивільний без бойового досвіду, але з великим бажанням битися. Бігав військкоматами, намагаючись долучитися до захисту рідного Харкова, а вже вночі виїхав у складі невеликого загону виконувати перше бойове завдання – стримати ворога на півночі Харкова. «Коли я згадую оборону Харкова, то перше, що спадає на думку, – майстерність наших артилеристів та відчайдушність піхотинців. Воювалося тоді з дуже різним настроєм, але ми повірили в себе – і виявилося, що це багато важить. Я був на всіх напрямках, де виконувала завдання наша бригада. Війна дуже змінилася, стала ще важчою, страшнішою і складнішою. Але є вагома причина продовжувати – мрія про перемогу, заради якої потрібно докладати зусиль. Пишаюся службою в «Спартані» передусім через людей, які мене оточують», - каже Археолог.

Кардіохірург “Марч”: наша команда рятує життя щоденно. Ще півтора року тому Антон “Марч” був цивільним кардіохірургом. Тепер він лейтенант медичної служби 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан» імені полковника Петра Болбочана, який щоденно рятує життя українських військових. В березні 2025 року “Марч” отримав президентську нагороду - медаль “За врятоване життя”. Про мобілізацію до бригади “Спартан” “Марч”, який працював кардіохірургом, прийшов до бригади “Спартан” у вересні 2023 року. “Я закінчив університет, закінчив військову кафедру. З перших днів повномасштабного вторгнення був на контакті з місцевим ТЦК. Деякий час я продовжував працювати, регулярно проходячи медогляди. І коли прийшов час чергового медогляду, то мені сказали мобілізуватися. Мені знайомі порадили бригаду “Спартан”, в якій якраз формувалася медична рота. Я обзавівся контактом нашого начмєда, з ним спілкувався, і я мобілізувався до частини”, - розповів “Марч”. Про роботу на стабпункті Основна задача “Марча” на стабілізаційному пункті - проведення хірургічних операцій для зупинки кровотечі та відновлення органів у поранених військових. Говорячи про різницю між роботою в лікарні та на стабілізаційному пункті, Антон відзначає обмежені ресурси роботи. “Обстановка, яка вимагає, щоб ти був мобільним. Ти маєш надати повний обсяг медичної допомоги і одночасно бути мобільним. У випадку зміни військової обстановки, ти маєш швидко змінити своє розташування. Це накладає свій відбиток в тому плані, що ти маєш з мінімумом обладнання і устаткування надати максимум допомоги. При цьому поранені часто бувають у дуже важкому стані. Такі пацієнти зустрічаються в цивільній медицині”, - розповідає “Марч”. Він підкреслює, що великий об'єм медичної допомоги доводиться надавати в умовах обмежених ресурсах. Мова йде про необхідний мінімум як спеціалістів, так і інструментарія. “Але з цим всим можна працювати. У нас є розроблені, в тому часі і нами, протоколи дій при кожній ситуації. Ці протоколи допомагають злагоджено надати допомогу пораненому будь-якого важкості”, - зазначає “Марч”. Додаткове навчання За півтора роки служби “Марч” встиг пройти й додаткове навчання. Зокрема, він вчився за кордоном у Франції. Ці тренінги були присвячені такмеду Крім того, “Марч” розповів про кількаденні тренінги у Львові. Це навчання було присвячене військовій хірургії, зокрема, хірургії поранень, яка використовується на стабілізаційному пункті. “Це більше було як закріплення знань, які вже є, і обмін досвідом з іншими людьми, які займаються військовою хірургією”, - зазначив “Марч”. Що стосується власних напрацювань, то медик розповів, що команда має чіткий перелік дій при зміні розташування. Якщо швидко треба розкласти стабілізаційний пункт. “Марч” зазначає, що найважча робота у попередньої ланки - саме вивезти пораненого з поля бою та найшвидше передати на стабпункт. “Ми вже звикли до важких поранених. Робота у нас в анігенетичному налагодженні. Звичайно, ми рятуємо тих, кого нам привезуть. І завжди хочеться, щоб ми могли більше врятувати. Для цього нам треба, щоб нам якнайшвидше привезли людину”, - зазначає лікар. Унікальний випадок Розповів “Марч” і про унікальні випадки порятунку людей, свідком яких він був. Нещодавно військовослужбовець отримав множинні поранення. Найкритичніше поранення було в пахову ділянку - в місце, де проходить велика артерія і вена. Це так звана вузлова ділянка, на яку неможливо накласти турнікет на етапах евакуації, щоб зупинити кровотечу. Єдиний варіант зупинити кровотечу - тиснути на рану кулаком і якнайшвидше перев’язати цю судину. “У нас був такий пацієнт. Йому вдалося зупинити цю вузлову кровотечу. Ми використали балон спеціальний, який заводиться через судину, роздувається в аорті, перекриває кровотік в нижній кінцівці. На фоні цього перекритого кровотоку за пів години ми витягли судини, знайшли, перев'язали, що можна було перев'язати, зашили, що можна було зашити”, - розповідає “Марч”. Він зазначив, що на момент потрапляння пораненого на стабпункт, той втратив три літра і без допомоги помер би. Але його вдалося стабілізувати, зупинити кровотечу та відправити на наступний етап - до реанімації в міську лікарню. Згадав “Марч” й випадки, коли доводилося робити прямий масаж серця і зупиняти кровотечу в межах лівої половини грудної стінки. Президентська нагорода Цього року “Марч” отримав президентську нагороду - медаль “За врятоване життя”. За його словами, це відзнака за щоденну командну роботу. “Коли ми працюємо активно, у нас за місяць може бути 1000-1500 поранених. З них десь 10 відсотків - важкі. Це кожна зміна важких пацієнтів, яким реально рятується життя. Не просто надається допомога в обробленні ран, знебоління. Реально їм надається допомога, без якої вони можуть загинути. Я думаю, що це більше командна робота і нагорода за весь обсяг роботи, яку ми надаємо щоденно”, - підкреслив “Марч”. Важливість гумору та підтримки команди “Марч” розповів, що підтримувати свій стан в робочому тонусі в зоні бойових дій йому допомагає робота в команді. “В команді гарні відношення, гарна взаємодопомога. Всі друг друга розуміють і розв'язують обстановку жартами. Також допомагає психологічно іноді виїхати додому, сім'ю побачити. Те, що в нас планові відпустки є. Іноді допомагає поспілкуватися зі сім'єю по телефону”, - підкреслив медик.

Олег «Давід» пішов до війська ще у 2015 році — на строкову службу. Та армія швидко стала його свідомим вибором: невдовзі він підписав контракт і у 2017-му опинився на сході, під Авдіївкою, у складі 72-ї окремої механізованої бригади. Тоді там тривали важкі бої проти батальйону «Сомалі», яким командував сумнозвісний Гіві. Боєць із позивним розповідає, як в АТО отримав свій перший урок війни. Ту бойову операцію досі пам’ятає до дрібниць. Разом із командиром Василем Тарасюком (нині — Героєм України) вони зупинили ворожий танк під Ясинуватою — на дорозі до Донецького аеропорту. «Давід» був гранатометником. У момент, коли його удар зупинив ворожу машину, танк встиг розвернути дуло й вистрелити. Вибухом його відкинуло, він дістав важку контузію. Командир отримав тяжке поранення голови. Та їх урятували — витягли побратими. Після закінчення контракту «Давід» пробував жити звичайним життям. Виїхав за кордон, працював на заводі Samsung в Угорщині. Та 22 лютого 2022 року корейське керівництво заявило працівникам: «У вас буде війна, наші дипломати виїжджають». А за два дні росія напала. Олег не зміг залишитися осторонь. Уже 28 лютого він був у дорозі додому, а 7 березня — знову у війську. Служив у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу — спочатку на Херсонському, а згодом на Донецькому напрямку. На Херсонщині бойові дії тривали майже безперервно, й одного дня їхню позицію накрили «Градами». «Давід» дістав уламкове поранення голови, ушкодження руки й чергову контузію. Але після лікування знову повернувся на фронт. У січні 2025 року вступив до лав Національної гвардії. Спочатку служив у Кіровоградській частині, а згодом — у 3-й бригаді оперативного призначення НГУ «Спартан». Він — старший солдат, кулеметник роти розвідки спеціального призначення. Про службу в НГУ каже: йому подобається бути в цьому строю, бо є злагодженість, хороша організація, прикриття з неба й постійний зв’язок із командирами. Це мотивує, навіть коли дуже важко. Після однієї з ворожих атак, перебуваючи на позиції, нацгвардієць зміг зорганізувати розрізнені сили, зібрати хлопців, створити піхотну групу. Разом із побратимами витягав бійців з-під завалів — тоді було важко навіть зрозуміти, де шукати живих. «В одній із недавніх атак дрон влучив у погріб, де ховалися бійці. Ми під прицілом ворожих FPV-дронів шукали й відкопували хлопців. Двох вдалося врятувати. Двоє — задихнулися», — каже «Давід» і зізнається: «Втрачати на війні — найважче. Це нікуди не зникає. Тримаєш у собі. Вмовляєш себе, що вони тепер — наші янголи-охоронці». 8 травня 2025 року нацгвардійцю виповнився 31 рік. Відзначав просто на позиції — разом із побратимом-снайпером, у якого день народження 9-го. Вдома на мужнього захисника чекають мама, брат і дівчина. Це для них — щирі короткі голосові та рятівні плюсики в повідомленнях. До війни боєць працював у сфері ремонту. Тепер зізнається: вже забув, як це — не воювати. Відпочити хочеться, та коли відпочиває — тягне назад, до своїх. «Захищати Україну — це мій чоловічий обов’язок. Куди б ти не тікав — від себе не втечеш. І іншого дому не знайдеш», — впевнено каже нацгвардієць.